Pik
Сьогодні, 23 серпень 2019
27.06.2019
460
0

З посади комерційного директора – у снайпери: інтерв’ю з атовцем Олександром Бондаренком

З посади комерційного директора – у снайпери: інтерв’ю з атовцем Олександром Бондаренком

Він у 2014 пішов на війну, а рідним сказав, що на перепідготовці. Правду дружина та донька дізналися з телесюжету про Іловайськ.

Як «білий комірець» і успішний менеджер несподівано для себе став снайпером, чому не потрібно робити з ветеранів АТО «ікони» – про все це в Інтерв’ю Укрінформу з атовцем Олександром Бондаренком, який очолює громадську спілку «Херсонська обласна асоціація об'єднань ветеранів учасників бойових дій на Сході України» і входить у Раду ветеранів України при Міністерстві у справах ветеранів.

З ПОСАДИ КОМЕРЦІЙНОГО ДИРЕКТОРА — У СНАЙПЕРИ

- Ви у 2014 році де працювали, чим займались?

- До війни? На українсько-литовському підприємстві в Миколаєві був комерційним директором. Взагалі з 2000 року працюю менеджером, а за освітою – фельдшер. Зараз іще навчаюсь у нас в аграрному університеті на третьому курсі – агрономія. До речі, в області діє програма «Людський капітал», що передбачає навчання, зокрема й учасників АТО, за кошти різних рівнів бюджетів. За 2 роки через проект пройшли 166 атовців.

- То як «офісний планктон» чи, як ще кажуть, – «білий комірець» опинився на передовій? Ви хоч в армії до того служили?

- В армії служив – строковик, на території тодішньої НДР. А чому у 2014 році став добровольцем у батальйоні «Донбас»? Бо до нас прийшов ворог. Життя, коли воно спокійне, то можна будувати плани, а коли я знаю, що йде війна, мій обов’язок – захищати країну.

- А як ваша родина поставилася до рішення?

- Вони не знали.

- Тобто? Як це можна було приховати?

- Я сказав, що на перепідготовці в армії, на навчаннях. Я не люблю оці «соплі». Кожного дня донька, їй тоді 12 років було, мені телефонувала – питала, як справи. Казав, що все добре. Одного разу вона зателефонувала – і почався мінометний обстріл: бабах з однієї сторони, з іншої. Донька питає: тату, що там таке? Пояснюю, що я на полігоні, тут стріляють. А потім я випав на два дні зі зв’язку. І вже при виході з Іловайська, у так званому «зеленому коридорі» отримав три кульових поранення – і потрапив у лікарню. У мене розбився мобільник, волонтери дали телефон, я поставив сімку свою – і донька побачила, що я знову з’явився у мережі, телефонує, питає – де я пропав. Та, кажу, доню, захворів. І тут увечері – телесюжет про Іловайськ і мене показують там. Доня телефонує: тату, а ти що, на війні? Ні, кажу, вже в госпіталі, все нормально. І я одразу сказав – вилікуюсь – і знову туди.

Ви були снайпером – це ваша армійська спеціальність, ще з часів служби у радянській армії?

- Ні. Як я став снайпером? Нам дали постріляти з різних видів зброї. Коли стріляв з гвинтівки…

- Певне, потрапили у «яблучко»?

- Цілюсь у «десятку», а потрапляю догори – на 11 годин. Я вдруге стріляю – туди ж поцілив. Ага, думаю, якщо цілюсь у десятку, а потрапляю туди, значить, треба цілитися отак, щоб потрапити в «яблучко». І потрапляю у «десятку» один раз, другий. Інструктор запитує: ти що – поправку робив, раніше займався стрільбою? Ну, в тирі стріляв.

Потім місяць підготовки, а потім – Google вам у поміч. Для снайпера головне – витримка і вміння маскуватися. Лежиш, по тобі повзають комахи – а рухатися не можна. З того боку такий самий лежить і спостерігає.

- Важко було стріляти? Адже наше покоління виросло з думкою, що росіяни нам брати.

- Коли я пішов воювати, я вже знав, що це не брати. Раніше до них ставився рівно, а от коли прийшли сюди – значить це вже ворог, а ворога треба вбивати.

- Війна – яка це сторінка у вашому житті?

- Як сказав мій колега: 2014-2015 рік – це були найбільш яскраві роки у твоєму житті. Це, в принципі, так і є. Ніхто тоді не думав про якісь зарплати, нагороди, землю. Ніхто про це не думав. Виженемо ворога – і додому, осінь скоро, сезон починається, продажі підуть. Коли у госпіталь прийшов фінансист із частини і сказав, що зарплату приніс, я здивувався – що, ще й зарплата є? Тоді у нас полковники воювали рядовими. Марко Паславський був у нас, чули про нього? Він майор спецназу, «зелених беретів» американських. Після зіткнень разом із нами розбирав схему бою і підказував, як треба було діяти. І завжди цукерки роздавав – не знаю, де він їх брав.

ЗВІЛЬНИВСЯ З ВІЙСЬКА, КОЛИ ЗАХВОРІЛА ДРУЖИНА

- Пішли зі служби коли?

- Мені довелося звільнитися, тому що дружина захворіла. Я якраз збирався тоді їхати на третю ротацію. Вона мені зателефонувала, каже – важкий діагноз, рак крові. Мене вилікують – не вилікують, а якщо тебе там завалять… давай додому. Я підійшов до командира, розповів – так і так, він сказав писати рапорт. Це був 2015 рік. Я повернувся, влаштувався на роботу знову менеджером регіональним. У березні приїхав, а у вересні її поховали. Живемо з донькою.

- Як ви вирішили займатися громадською діяльністю?

- Бачив, що купа проблем у солдат, які повертаються і треба щось робити – земля, реабілітація, житло, працевлаштування. Тому вступив до громадської організації, щоб допомагати вирішувати соціальні питання. Потім створили обласну асоціацію об'єднань ветеранів учасників бойових дій на Сході України, я її очолюю. Які питання не можуть зрушити на місцях – ми допомагаємо.

На обліку в органах соціального захисту населення області перебуває більш як 6,5 тисячы учасників бойових дій, які брали безпосередню участь в антитерористичній операції, з них 113 мають статус інваліда війни, також не забуваємо про членів сімей загиблих. Ми розробили програму соціальної підтримки учасників АТО (ООС), членів їхніх сімей, сімей загиблих і померлих учасників АТО, постраждалих учасників Революції Гідності. Там сформулювали – що треба робити, всі проблемні моменти.

НАЙГОСТРІША ПРОБЛЕМА – ПСИХОЛОГІЧНА РЕАБІЛІТАЦІЯ

- А що би ви особливо виділили?

- Покращення медичного обслуговування, створення реєстру учасників АТО для забезпечення диспансерного нагляду, забезпечення безоплатним отриманням ліків, зубопротезуванням, слухопротезуванням, кардіостимуляторами, ендопротезуванням.

Але найгостріша проблема – психологічна реабілітація, недостатня кількість професійних психологів, соціальних працівників, підготовлених із питань надання психосоціальної допомоги учасникам АТО, членам їхніх сімей, безпосередньо у громадах. Приходять хлопці додому, й багато хто не витримує – спивається. Дуже багато розлучень: коли ти повернувся з війни, маєш інше сприйняття світу. Велика проблема – працевлаштування, не знаходять себе. Багато повертаються з ООС – і не можуть знову взятися до мирної професії – відвикають. Різні ситуації, ми допомагаємо, але для цього потрібно, щоб людина готова була. Ось приклад: звернувся хлопець, каже – отримав гроші за інвалідністю, автомеханік, хочу відкрити майстерню, допоможіть знайти приміщення. За кілька днів повезли і показали – СТО в оренду, сума символічна, платити буде, коли розкрутиться. На цьому все й закінчилось.

Багато хто приходить і каже – ви мені винні… Хлопці, ніхто нікому не винен! Ми всі воювали. Це твій і мій обов’язок, ми всі однакові. Ми можемо допомогти, направити, але ти повинен сам усе робити! Цивільні кажуть – герой, ледь не на руках носять. Не треба нас звеличувати: так, повага має бути, але робити ікони не треба. А то десь спіткнувся – і починається…

- У вас, знаю, є кілька проектів – як кажуть, і для душі, і для заробітку цікавих.

- На базі комунального закладу «Обласний авіаційно-технічний спортивний клуб» Херсонської обласної ради у Скадовську всі атошники, за бажанням, звісно, можуть стрибати з парашутом. Цей проект фінансує обласний бюджет. Я коли їздив на збори Ради ветеранів при міністерстві – озвучив, що можемо скласти графік, щоб приїздили з інших областей – ми хочемо зробити табір ыз наметами. На кілька днів – стрибки з парашутом, скупатися у морі.

У Станіславі будемо робити майданчик для парапланеризму. Це там, де Станіславські гори і постійні висхідні потоки. Для ветеранів і для членів їхніх родин такий політ – безкоштовно. На Рожевому озері в Чаплинському районі на березі наш побратим узяв землю, наступного року споруджуватимемо будиночки.

У шпиталі ветеранів проводили заходи – спробували малювати на воді. Спочатку хлопці казали: ми вам, мовляв, діти, чи що. Потім питаємо, які відчуття – у них очі горять. Перенесли малюнки на папір. Вони такі задоволені. У нашого побратима дружина в Олешках викладає у школі малювання і готова з нами співпрацювати. Я знаю, в нас у раді ветеранів при Міністерстві є Вікторія Шинкаренко – вони з Рівного малюнки, які написали учасники АТО, возили на виставку в Лондон, організували аукціон. Нас надихає такий приклад.

До речі, ми відкрили в 2016 році у нашому краєзнавчому музеї постійну виставку «АТО. Хроніка війни». У школи їздимо, з дітьми працюємо.

У КОЖНОГО ПОБРАТИМА СТОЇТЬ РЮКЗАЧОК СКЛАДЕНИЙ

- Війна рано чи пізно закінчиться – примирення на сході буде?

- Із росіянами ми не зможемо жити, як раніше. Хто воює проти нас – за поребрик! Інакше ця зараза розповзеться по всій Україні. Приїде сюди – і розповідатиме, як він убивав укропів? Він же звідси лише вперед ногами поїде. Уявляєте, що це буде?! І туди їздити – хто буде? Думаю, має бути поступовий процес, років 15-20 повинно пройти, перш ніж усе заспокоїться. Та й так просто не закінчиться це все…

Хочу сказати: якщо раптом виникне необхідність – ніхто не буде відсиджуватися, у кожного побратима стоїть рюкзачок складений, броник – все є, форму одягнув – і пішов.

Ірина Староселець, Херсон
Фото прес-служби ОДА

Новини по темі

 

Коментарі

Нет ни одного комментария

Залишити коментар

Останні новини

Останні відеорепортажі

Останні фоторепортажі

ТОП Новин тижня

наверх

Підписатися на новини

Підписатися на новини

Запропонувати новину

Запропонувати новину