Pik
Сьогодні, 04 Червеня 2020
27.03.2020
544
0

Українська «Лоллобриджида» у Херсонському музеї

Українська «Лоллобриджида» у Херсонському музеї

У кожної картини є своя історія, але далеко не кожна історія буває настільки цікавою і незвичайною…

Одного разу до музею зателефонував авіаційний інженер з Дніпродзержинська - Сергій Миколайович Литвиненко, який хотів уточнити, чи дійсно в музеї зберігається портрет його знаменитої тітки, в минулому відомої української актриси театру і кіно Катерини Петрівни Литвиненко. Перше, що ми могли відповісти, що жодного портрета з таким ім'ям до нас ніколи не надходило. Так виникла перша загадка. На наш подив, репродукція портрета, яку Сергій Миколайович надіслав нам і яка зберігається у нього дома, в точності відтворювала картину з колекції музею пензля відомого художника Ісака Тартаковського, учня нашого земляка, академіка живопису Олексія Шовкуненка.

Це велика картина розміром 125х89 см під назвою «Жіночий портрет» з авторськими ініціалами і датою в лівому нижньому кутку - 1959 рік. На портреті зображена гарна, впевнена у собі, молода жінка у довгій темно-синій сукні, що сидить в півоберту до глядача на стільці з високою спинкою.

На жаль, ми нічого не знали про цей портрет і рідко показували його нашим відвідувачам. Сергій Литвиненко не тільки допоміг нам встановити особистість невідомої, але й розповів сімейну історію про її акторське життя.

Народилася Катерина Петрівна Литвиненко 7 листопада 1921 року в селі Сухий хутір на Дніпропетровщині. Навчалася в Дніпропетровському театральному училищі. Багато їздила по країні, грала різні ролі в театрах Дніпродзержинська, Мукачева, Северодвінська, Одеси. З Одеського театру, де вона працювала, Київська кіностудія ім. Олександра Довженка запросила її на головну роль у мелодрамі Віктора Івченка та Ісаака Шмарука «Доля Марини». Катерина Литвиненко дебютувала в кіно разом з Леонідом Биковим, згодом великим українським актором і режисером.

Фільм вийшов у прокат в лютому 1954 року. Його новизна полягала в тому, що вперше в радянському кінематографі творці фільму прагнули показати не просто жіночу долю мешканки села, а важливість вищої освіти, навчання для успішної кар'єри простої трудівниці. Щастя радянської жінки може бути не тільки в любові і благополучному особистому житті, а й у тому, щоб стати освіченою і успішною, отримати визнання суспільства. Таким був основний лейтмотив фільму. Щоправда, кінцівка цієї кінострічки вельми сумна, не типова для більшості радянських фільмів того часу.

У цьому ж році, через місяць, фільм «Доля Марини» був представлений на Сьомому Канському кінофестивалі, де мав гучний успіх. За легендою, Катерині Литвиненко, яка була присутня на урочистостях, вручили головний приз - Пальмову Гілку, але вона, нібито, була віддана після повернення до Києва у відповідний держфонд, звідки потім зникла.

Є безліч свідчень дійсно реального успіху цього фільму у Франції, де із захопленням ставилися до нашої актриси, головної героїні фільму. Найзнаменитіші художники світу - кубісти - Пабло Пікассо і Фернан Леже в знак вдячності подарували «Марині» свої роботи (кераміку).

Збереглися навіть захоплені відгуки преси. Ось цитати з французьких газетних видань того часу:

«Мені пощастило бути присутнім на перегляді фільму «Доля Марини». Коли включили світло, вибухнула гучна овація на честь Катерини Литвиненко, виконавиці головної ролі. Жан Кокто, голова журі фестивалю, сам підійшов вітати Катерину, яка сиділа у своїй ложі і посміхалася крізь сльози».

«Незабутнє сприйняття органічності національного образу у житті і на екрані. До самого готелю Катерина чула привітальні оплески. Жінка незвичайної простоти, мало властивою зіркам світового кіно, дивовижної краси і абсолютної природності в поведінці. До цього рекорд автографів належав Джині Лоллобриджиді. Катерина Литвиненко перевищила його 2 квітня 1954 року».

«На сходах Палацу фестивалів після перегляду «Долі Марини» з'явилася Катерина... Натовп супроводжував актрису аж до готелю «Карлтон»... По дорозі так напирали, що Катерина продавила спиною скло вітрини магазину. «Я компенсую Вам збитки», - збентеженно промовила вона . «Ну, що ви, - заспокоїв її господар, - ви зробили мені всесвітню рекламу. Такого не робила ще жодна кінозірка».

«Глибоко схвильованою, збудженою, щасливою постала перед глядачами Катерина Литвиненко. Її чисті риси обличчя, виразні великі карі очі випромінювали непереборну радість життя. Це була справжня українка».

Вона пережила справжній тріумф, адже так само схвально про неї писали і на Батьківщині, до неї почали надходити численні листи від шанувальників з усіх кінців країни. Ще раніше у Києві Катерина Петрівна познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, письменником-перекладачем Романом Миколайовичем Терещенком. Їхній будинок став місцем зустрічей відомих діячів культури того часу, серед яких були поет Самуїл Маршак, художники Василь Касіан, Микола Глущенко та інші.

Тим часом людська заздрість і підступна політична ідеологія робили свою справу. Незабаром Катерина Петрівна залишилась без роботи, її затаврували «аморальним» способом життя. Щоб підтримати актрису у скрутний час, Гнат Петрович Юра, видатний український режисер, народний артист СРСР, запросив Катерину Литвиненко працювати в театр ім. І.Франка, де вона згодом зіграла понад 100 ролей. Також актриса багато знімалася в кіно. В її послужному списку такі кінороботи як: «Є такий хлопець», «Загін Трубачова бореться», «Кров людська не водиця», «Наш спільний друг», «Українська рапсодія», «Прості турботи» і інші. У 1960 р. Катерина Литвиненко отримала звання Заслуженої артистки Української РСР. Пішла з життя актриса всіма забутою, тихо і непримітно, в 1997 році, була похована в Києві.

Збереглося безліч чорно-білих і кольорових фотографій Катерини Литвиненко і тільки два живописних портрети, обидва пензля Ісака Тартаковського. На одному з них актриса зображена на повний зріст, він зберігається в родинній колекції художника, а інший, де Катерина Петрівна у віці 38 років зображена сидячою на стільці, - у Херсонському обласному художньому музеї. Свого часу цей портрет був закуплений у Ісака Тартаковського Дирекцією художніх виставок України та переданий у 1966 році в художній відділ Херсонського краєзнавчого музею, звідки потрапив до нас.

Автор: Владислава Дяченко, мистецтвознавиця

Новини по темі

Коментарі

Нет ни одного комментария

Залишити коментар

Останні новини

Останні відеорепортажі

Останні фоторепортажі

Зараз читають

наверх

Підписатися на новини

Підписатися на новини

Запропонувати новину

Запропонувати новину